Народився 2 червня 1944 р. у Ставрополі в родині службовців. Після закінчення сьомого класу школи було вирішено продовжувати навчання в будівельному технікумі, і В’ячеслав вступив на нове відділення, де готували фахівців із хімічних технологій і обслуговування машин та механізмів хімічних виробництв. Отримавши диплом із відзнакою, він мав право вступати до вузу без обов’язкового відпрацьовування. Вибір припав на Донецький політехнічний інститут. Тут неостанню роль зіграли сімейна прив’язаність до цього міста й поради батьків, а також той факт, що в місцевому політеху була сильна секція акробатики, якою юнак займався зі шкільних років. Перші півтора курси студент Соркін і його молоді колеги з хімічного факультету зранку, не шкодуючи сил, працювали повну зміну на Донецькому заводі хімреактивів, а ввечері приходили на лекції й семінари в інститутські аудиторії.

І в спорті, і в житті
найвищі результати

У ДПІ В’ячеслав Ісаакович опановував спеціальність «Машини й апарати хімічних виробництв» і мав після вишу потрапити на одне з підприємств такого профілю. Але отримав розподіл у ЮжНІІгіпрогаз — провідну організацію із проектування систем і об’єктів газової промисловості, де із дворічною перервою на службу в армії пропрацював 30 років (1967–1997), пройшовши шлях від старшого техніка до керівника бюро головних інженерів проектів.

Першою темою, до розробки якої долучився молодий інженер, стало проектування облаштування Мирненського газового родовища у Ставропольському краї. А далі послідували роботи з освоєння найбагатших покладів «блакитного» палива. Першим у цьому списку було родовище Ведмеже неподалік від тоді ще маленького селища Надим у Ямало-Ненецькому АО. Проектування цього комплексу було доручено ЮжНІІгіпрогазу як головній організації. За словами В. І. Соркіна, для проектувальників Ведмеже стало тим полігоном, на якому доводилося працювати й навчатися водночас.

Одночасно з Ведмежим у ЮжНІІгіпрогазі проводилася розробка проекту з облаштування Вингапурівського родовища біля м. Ноябрьска, а потім ще кількох покладів природного газу. На початку 1980-х років розпочалася «ера Ямбурга» — одного із трьох великих газових родовищ тюменської Півночі (поряд із Ведмежим і Уренгойським), в яких у 1990-х роках видобувалося більше 90% російського газу. У цій «великій трійці» Ямбург — особливий: він проектувався й облаштовувався з урахуванням найбільш передового на той момент вітчизняного й закордонного досвіду спорудження подібних промислових і енергетичних комплексів в умовах Крайньої Півночі. Проектували його фахівці ЮжНІІгіпрогазу, а ключову роль головного інженера проекту від самого початку й до кінця виконував В. І. Соркін.

Поворотним у житті В’ячеслава Соркіна став 1997 рік. Керівник ВАТ «Ямбурггазвидобуток» О. Г. Ананенков (сьогодні — заступник голови ВАТ «Газпром») запросив його на посаду заступника генерального директора з капітального будівництва.

Під час роботи В’ячеслава Ісааковича в ТОВ «Ямбурггазвидобуток» підприємству були поставлені особливі завдання із розвитку газової галузі на півночі Тюменської області. Тривало будівництво об’єктів облаштування Ямбурзького газоконденсатного родовища, успішно було здійснено освоєння Заполярного газонафтоконденсатного родовища. Ці родовища — об’єкти нового покоління, розташовані в необжитому Північному краї. Одночасно із промоб’єктами будувалися упоряджені житлові селища, промислові бази для забезпечення експлуатації. Уведення в експлуатацію цих родовищ забезпечило енергетичну безпеку країни у найближче десятиліття.

У 2002 р. керівництво ВАТ «Газпром» запросило В. І. Соркіна до Москви — на посаду заступника начальника Департаменту капітального будівництва й транспорту (нині Департамент інвестицій і будівництва).

За час роботи у ВАТ «Газпром» В’ячеслав Ісаакович взяв участь у будівництві й уведенні в експлуатацію значимих для країни об’єктів: «Блакитний потік» (магістральний газопровід Росія–Туреччина, 2002), «Ямал– Європа» (2003–2005), облаштування Песцевого газового родовища (2006), газопроводу в Південній Осетії (2009), газового родовища й газопроводу довжиною 400 км на Камчатці (2010).

Зараз він очолює будівництво магістрального газопроводу «Північний потік» (з Росії в Німеччину дном Балтійського моря), магістрального газопроводу «Сахалін–Хабаровськ–Владивосток». Також серед важливих проектів В’ячеслав Соркін називає створення нового газодобувного центру на півострові Ямал і системи магістральних газопроводів з Ямалу в єдину систему газопостачання країни. Цей об’єкт як головний інженер проекту інституту «ЮжНІІгіпрогаз» він починав ще за радянських часів, а тепер керує цим будівництвом від ВАТ «Газпром».

В’ячеслав Ісаакович із вдячністю згадує навчання в інституті. Широта освіти, отриманої у вузі, дозволила йому легко опанувати премудрості проектної справи в «ЮжНІІгіпрогазі», роботу на посаді керівника будівельного комплексу найбільшого у світі газодобувного підприємства — ТОВ «Ямбурггазвидобуток» — і в одній із найбільших енергетичних світових компаній — ВАТ «Газпром».

«Нашому поколінню дісталися всі експерименти століття, — розповідає В’ячеслав Соркін. — Навчання в інституті починалися із занять за вечірньою системою одночасно з роботою за спеціальністю. Це, на мій погляд, був чудовий експеримент. Дотепер пам’ятаю лекції професора М. Д. Кузнєцова з хімічної технології, професора І. Л. Непомнящего з обладнання коксохімічних заводів. Особливе ставлення склалося до освоєння загальних дисциплін: на найвищому рівні викладалася математика (Л. М. Золотарьова), фізика, опір матеріалів, теорія машин і механізмів (А. Н. Водовицький). Скажу цілком упевнено — ці знання мені в житті стали у нагоді».

Гірська ділянка газопроводу
в Південній Осетії

Саме в інституті В’ячеслав Соркін зустрів свою майбутню дружину Ларису Детюк, яка навчалася на тому ж курсі. Попри надзвичайну зайнятість, він зважився на створення сім’ї і зробив дівчині пропозицію. В 1965 р. молоді люди побралися і вже незабаром відзначатимуть золотий ювілей. Після розподілу Лариса Володимирівна потрапила на Донецький коксохімічний завод, де працювала протягом 30 років (до 1997 р.). Потім, до виходу на пенсію в жовтні 2002 р., завідувала лабораторією в ТОВ «Ямбурггазвидобуток».

У родині Соркіних двоє дітей. Старший, Ігор, працює заступником голови Національного банку України, молодша, Влада, очолює юридичну службу в інституті «ЮжНІІгіпрогаз». Підростають троє онуків.

Близько 15 років життя В’ячеслав Ісаакович присвятив активним заняттям акробатикою, захопившись цим видом спорту ще в сьомому класі. Він з успіхом виступав і посідав високі місця на змаганнях різного рівня: першостях СРСР, України, ЦР «Буревісник», збройних сил, коли служив в армії. В інституті був членом команди акробатів, рівної якій, певне, не було в Україні, враховуючи й інститути фізкультури. Керував нею викладач кафедри фізкультури, заслужений тренер України А. М. Блехерман. Виконавши обов’язковий норматив, В’ячеслав на першому курсі здобув звання «Майстер спорту СРСР» і ще не раз підтверджував його. Сьогодні ті часи вже далеко позаду, але В’ячеслав Соркін переконаний, що саме спорт величезною мірою допоміг йому відбутися в житті як особистості й професіоналові. Спорт виробляє звичку суворо планувати й розподіляти час, цінувати його щохвилини, навчає боротися до кінця й не здаватися.

За час роботи в газовій галузі В’ячеслав Ісаакович був визнаний гідним високих звань «Відмінник газової промисловості» (1984), «Почесний працівник газової промисловості» (1986), «Почесний працівник паливно-енергетичного комплексу» (1999), «Почесний будівельник Мінпроменерго Росії» (2004), відзначений медаллю ордена «За заслуги перед Батьківщиною» II ст. (2006) і державною нагородою Республіки Південна Осетія «Орден Дружби» (2009). Також В. І. Соркін — лауреат премії Ради Міністрів СРСР (1990) і премії ВАТ «Газпром» (2002).

У його житті кредо одне: людина може все. «Працюючи на Півночі, я зрозумів, що людина може навіть більше, ніж думає про себе. Переконаний, що найголовніше — це не те, що ти вже зробив, а те, що зробити тобі ще належить, те, що ще попереду. І не так уже важливо, скільки років у тебе за плечима, важливо, щоб у будь-якому віці залишалося бажання і прагнення працювати й просуватися вперед. Думаю, що наше життя має бути влаштоване саме так. У кожному разі, в моєму розумінні».